And it's around time to make some of you tremble and others of you to become slightly irritated. Behold! Romantic poetry is coming just like "The Birds" is coming.
Verde
наша зустріч нагадує двох
пташок –
які цієї весни вперше
змовляються робити гніздо –
спочатку зніяковіло а потім все більш діловито
а поряд паркан знімає м’яку
рукавицю моху
і ми знаходимо соломинки слів
зелений вітер зазирає у їхні
середини
на крайці тротуару штормить
від авто
ми намагаємось назвати колір
води під мостом
вона ще сліпа – мовить хтось
– мов кошеня
ти дивишся на дерево так ніби
маєш бруньку замість серця
я спокійніше – у мене на
лівій нозі пробивається пагінець
вже знаю ким буду цього літа
Нагота
Усе тіло твоє – це обличчя,
тому сором геть.
Липневого вечора тепла мама
пеленає ліс на остові,
і Дніпро огортає звідусіль,
пахне сосна.
Ми з тобою наковталися диких
груш.
Їхні маленькі тільця гниють
під ногами.
„Я саламандра, чуєш, я
саламандра,” – згорає спека.
У середині янтарного озера ми
завмерли собі,
як дві доісторичні комахи.
О, люди – знайдіть наш
незвичний інклюз!
Орфей
Очі
мої засипає пісок світання.
І
важко зрозуміти чи пагорб п’яти реальний,
чи
майнула біла лань литки.
Орфей
скликає істот як уміє:
іноді
це буває блюз –
так
багато у його звуках води,
іноді
блискуче лезо металу –
тоді
кроти зариваються далі –
така
сила у цій глибині.
Нехай кожен буде тим, чиє серце у ньому, –
сказано
нам якогось погідного полудня,
коли
лисиця радіє своїй хитрій шубці
і
миша тремтить наче драже.
А
він сидить зовсім неприкаяний
від
ваги сердець у собі,
мов
каміння в потоці.
Імено
зелений бутильок червня зі
спорохнявілим корком спеки
стоїть на самому вершечку
гори і блищить: панцирями дахів
вікнами осель шелескими
закладками дерев між сторінок вулиць
ти знаєш – у літа імено
сидрове і коли трусонути – воно вибухає
яблуком міста грушею бань
поп-корном запахів
ми знайшли цю плящину на горі
у тіні мирного куща
і поглянули крізь пузате дно
червня і вимовили його
котячі піраміди вух у мураві
ми побачили і перепоролох мурах
біля мурів наших ніг і
удаваний спокій міста на лівому березі
чоловік рве ногою деревій
жінка хапає ротом кашку
дитини поки не видно – сидить
у невідомій квітці
і бджола лоскоче лапкою її
незапилене імено
Кавун
Була спека: ми і атобус
приклеювався до конверта дороги, мов марка.
Біла бавовна футболок, льон
штанів розквітали на сидіннях салону.
Де-не-де визирали квіти
панам, шаркали крила газет і журналів,
а ти сказав мені:
Кавун – це кров літа, і я
бачу як на сірій підкладці зсохлих полів
вона згортається у кола,
замикається у футляри.
Хочу знятися на фоні нашого півдня –
цієї савани із
зелено-чорними тілами ягідних зебр.
Вийти-не-можна-залишитись, – відповів водій і увімкнув радіо на повну.
В Ялті ми купили кавун, було
там багато темного насіння.
І вже я сказала тобі:
Дивись, це негативи з твоїх світлин там – на дорозі.
Рига-Київ
водія руками не чіпати
написано в салоні автобуса
рига-київ
тільки класти тюльпани до
постаменту його кабіни
тільки робити начерки і
гіпсові зліпки поглядів
дбайлива як ковдра стюардеса
приймає нас на борту і каже:
задекларуйте усі свої спогади
про цей край
більше трьох – вивозити не
можна
поліція моралі обнюхає кожного
вівчарками свого хамства
залізе у всі щілини
мій контрабандний спогад
занишк між голосовими зв’язками
мов нелегал під запаскою
величезного tir’а
але коли ніч і під ним
шовкопряди фар
висотують стяжку дороги то
якби він не німів
його можуть викрити
чи протримається він цих
кілька сот кілометрів транзиту
щоб потім як марафонець
впасти на сірий папір
із запечатаними сукровицею
губами
і переможно видихнути букет
краєвидів
і твій невловимий запах?
Страхи
боїться зозуля звуків що
можуть перебити артерію її кування
а совеня боїться волохатого
джмеля ночі тому очі свої витріщує
чапля кольору боїться на
сизих водах рік справжня миша вона
чайки дзеркала води бояться і
розбивають його похвилинно
одуд боїться відвертості і
виставляє її напоказ мов пір’я
чого ж ти боїшся? – потім стати птахом
Кам’янка
вирівняється чи ні пісковий
хребет спеки
розправить тіло легені – так
нетля летить уперто – на повні груди
у тому домі біля річки з кам’яним фундаментом на дні
під заячим небом цієї ночі
скошено усі звуки
птахи втратили голоси комахи
застигли у невчасному світлі
перестрибує тільки твій
погляд з стіни на стіну й усе живе дослухається
як сюрчить у тьмі прохолода
за вікном
кам’янка зміліла здитиніла
майже
хлюпає невнятними словами і
белькоче собі
хтось кинув на її жилаві
водорості білий пакет –
моя целофанова офелія –
зраділа ріка
і біля містка сповільнилась
щоб усе роздивитись
***
Дерев’яний
місяць трухлявіє в ночі-ріці.
Пахне трава.
Світла смола
стікає з будинку.
Ця цегляна
сосна повна дупел живих.
Я замикаюсь у
ліфті як білка в горіху.
Крізь хвою
антен струмує тепла весна.
Вірш на
котячому хвості
Розі Ауслендер
Кожен день –
голуба безодня
і драбини
справ підпалюють одна одну, мов сірники.
Усе важче
відірватися від грудей сну,
їхнє чорне
молоко – солодке.
Прийде кіт у
смокінгу: сам атласний, тільки сорочка і лапи білі,
згорнеться на
тобі, мов мушля.
Приклади
вухо, чуєш, мурчання моря.
Скаже: я на
вулиці був і повернувся, там осінь.
Віднайдення персня
скільки речей загублених
ніби посаджені в землю
зернята
пропостуть
годинники – ірисами
каблучки – ромашками
ключі – гладіолусами
(а застібка від твоєї куртки
– кульбабою)
і кожна матиме свою історію
записану від кореня до пагона
цупкими знаками життя
я загубила сьогодні перстень
з перлиною
і щось срібно мені підказує
що він вигулькне первоцвітами
із масної землі і пречистого
снігу
і ти принесеш мені один
No comments:
Post a Comment